Створення сімейної ферми дає можливість бути більш гнучким у збуті

Питання доцільності створення сімейних ферм з кожним роком стає все більш актуальним. При цьому самі виробники не завжди готові до оформлення господарства та не бачать перспектив подальшого розвитку. Втім війна в Україні показала, що саме маленьким господарствам було легше пережити часи окупації аніж великим фермам.

Про становлення сімейної ферми та про переваги невеликих господарств ми поговорили із Михайлом Травецьким.

 

В певній мірі відомий факт, що особливістю вашого господарства є те, що воно спеціалізується на українських породах корів. Звідси виникає питання: чому саме такий шлях ви обрали?

 

Мій вибір щодо порід корів – це довга історія. Але для мене саме такий вибір є досить важливим. Коли я звільнився з великого підприємства, та придбав землі для створення власної ферми, то планував розводити джерсеїв. Навіть були попередні домовленості про створення представництва низки генетичних закордонних компаній.

Однак мої плани змінив один випадок.

Звернувся до мене один фермер, який хотів придбати корову чи бичка Хайленда. Мотивуючи таке рішення тим, що порода має в першу чергу гарний екстер’єр. В процесі пошуку я виявив, що їх в Україні майже немає, а ввозити із-за закордону не так просто. І знаєте, я поки шукав, натрапив на українську сіру породу. Ось й кажу йому: “Чоловіче, ти ж українець, нащо тобі ті британські корови, коли можна взяти українську сіру?”.

А потім я почав більш цілеспрямовано вивчати які є в Україні свої породи корів, скільки їх залишилось тощо… Чесно кажучи був у шоці від того, що український генофонд корів майже знищений. Тому я в певній мірі себе запрограмував на те, що варто цим займатись та відновлювати.

 

А чи мали вже досвід роботи з такими породами?

 

Працюючи на великих підприємствах в Україні я мав справу не тільки з породами світової генетики, а й з локальними породами. Тому я розумів також особливості українських корів і їх потенціал.

 

А як розпочалось формування того поголів’я, що у вас зараз є? Де шукали корів?

 

Я почав завозити корів з різних місць. В першу чергу з м’ясокомбінатів: до мене почали звертатися люди й повідомляти про надходження таких порід.

Крім того, оскільки я поставив собі за мету придбати зникаючі види українських корів, я виходив безпосередньо на племзаводи де вони ще знаходились. І, чесно кажучи, утримувались вони у жахливих умовах,.. Подивився на їхню кількість і жахнувся: лишилось всього близько 300-500 маточного поголів’я на всю Україну… Для порівняння, ще 30-40 років тому вони вимірювались десятками, сотнями тисяч. І коли зараз ви говоримо про свою автентичність, патріотизм, про наш дух український, виникають питання: “Чому ми не займаємось українським тваринництвом та не розвиваємо його? Чому сьогодні, маючи Академію наук, інститут тваринництва тощо ми маємо державні племзаводи на межі виживання?”. Хоча ми ж платимо податки, які мали б витрачатися на розвиток української генетики!

Мене вся ця історія дуже сильно зачепила і я прийняв рішення, що моя ферма стане своєрідним “Ноєвим ковчегом” якраз для зникаючих українських порід. Я вже завіз породи, які на сьогоднішній день майже зникли. Так з Асканії-Нової було завезено поголів’я української сірої породи.

 

Ви казали, що в цілому ті корови, що потрапили до вас на ферму, до того утримувались у не дуже гарних умовах. Як взагалі проходив період адаптації й як зараз почуваються тварини?

 

З самого початку вони звісно були дикими. Навіть відчув себе в якійсь мірі дресирувальником. Гарним прикладом приручення може стати наша Марфа – найстаріша сіра українська корова в Україні. Вона була у жахливому стані і вже йшла на бійню. Ми її на господарстві виходили, вилікували. Згодом вона нам навіть народила теличку Славу та досі дає молоко.

Тому у мене в планах і далі їх розводити і як чисту породу, і як гібриди (для підвищення молочності), щоб знов повернути на ринок молоко від корів українських порід.

 

А які українські породи у вас ще є? І скільки взагалі налічує поголів’я?

 

Крім сірих в мене ще є українські білоголові корови, завезені із Хмельницької області. Їх також в Україні залишилось вже не більше 300-400 голів. З Сумської області в мене либединські телиці. Також з Дніпропетровщини мені привезли червоноголових корів і є ще червонорябі молочні українські корови.

Щодо поголів’я, на сьогодні в мене на фермі 15 корів, 10 бичків та 10 теличок. З них джерсеїв – 4 корови. Всі інші – українські породи.

Не дивлячись на різноманіття порід, в подальшому я планую сконцентруватись на розведені сірих українських корів, оскільки у них краще молоко. По-перше воно ідеально підходить для сированіння, а по-друге в нього зовсім інша формула казеїну, молочного жиру та лактози. Від сірої корови ми отримуємо молоко А2, тобто воно підходить усім людям, навіть тим, хто не вживає лактозу.

 

Березень-квітень були дуже важкими для Чернігівщини, оскільки саме там були зосереджені бойові дії. Як ваше господарство пережило цей період? Наскільки великі втрати понесли?

 

Скажу одразу: за весь цей період ми не виливали жодного літру молока. Дуже складно було певно перший тиждень-два, коли війна тільки почалась і люди сиділи по бомбосховищах та не розуміли що робити далі. Проте і до них ми достукувались, привозили прямо під бомбосховища і просто віддавали продукцію людям.

Таким чином і ми не виливали молоко, і люди отримали підтримку. Особливо вона була необхідна у містах, оскільки магазини не працювали, а люди просто не встигли сформувати якісь запаси. На початку я віддавав продукцію взагалі безкоштовно, потім вже почав продавати, коли у людей з’явилась хоч якась можливість платити. Бо в перші дні мало того що люди були у стресі, ще й були проблеми з готівкою.

Я нещодавно порахував, що кожного тижня ми забезпечували молочною продукцією близько 1000 людей.

 

У вас є досвід роботи й у великих компаніях. На вашу думку, чи була у них можливість настільки швидко побудувати логістику та канали збуту молока?

 

Для великих підприємств збут молока під час активних бойових дій був великою проблемою. По-перше вони здебільшого працюють з молокозаводами, котрі не мали змогу не тільки забирати сировину, а й відвантажувати її до магазинів готову продукцію. Вийти одразу на кінцевого споживача також було майже неможливо. Ану спробуйте достукатись до когось, коли навколо все грюкає, і люди просто бояться виходити!

Тому так, багато господарств вимушені були просто виливати молоко.

Саме тому сімейним фермам було простіше. Через невеликі розміри та більшу мобільність.

 

Чи змінювали товарну структуру? Адже кисломолочні продукти все ж таки мають довший термін зберігання та більш поживні.

 

Так, звісно, у період активних бойових дій ми трохи передивились структуру і збільшити виробництво сиру та сметани. Молоко люди також брали, але все ж таки, зважаючи на нестачу коштів та подекуди відсутність можливості забезпечити належне зберігання молока, перевага віддавалась кисломолочним продуктам.

 

Змогли повернутися на довоєнні темпи збуту продукції?

 

На сьогодні у нас проблем з реалізацією немає. Вся продукція зарезервована на кілька днів наперед постійними клієнтами. Раз на тиждень за проханням керівництва громади ми також виїжджаємо на місцевий ринок, де реалізуємо продукцію протягом кількох годин.

За той невеликий проміжок часу, що ми існуємо на ринку, ми змогли зарекомендувати себе як постачальники якісної продукції, що також сприяє збуту.

 

Зараз ми стикаємось з тим, що домогосподарства не розуміють доцільності створення сімейних ферм, та й взагалі якось більш активно розвивати молочний напрямок. Що ви порадите тим, хто ще вагається?

 

Як показала війна, саме маленькі ферми та господарства виявились найбільш мобільними й більш оперативно змогли адаптуватися до сьогоднішніх реалій.

Як приклад можна навести ситуацію, що склалась в перші тижні окупації. Як я вже казав, ми постачали до найближчих населених пунктів молочну продукцію, інші везли овочі, крупи, борошно.

І поки великі підприємства тільки вирішували питання логістики, дрібні господарства та сімейні ферми вже активно працювали і збували продукцію. Десь роздавали безкоштовно, бо бачили що міста на межі виживання. Потім вже починали і продавати.

Тобто на сьогодні створення невеликих господарств, сімейних ферм – це про гнучкість, мобільність та адаптивність.

Тому, на мою думку, якщо у кожній громаді буде хоча б 5 сімейних ферм, то і у мирний і у воєнний час село буде жити, і ми будемо мати можливість забезпечити їжею не тільки свої громади, а й найближчі міста.

 

А чи вірите в кооперацію?

 

Кооперація в сьогоднішніх реаліях в Україні майже неможлива. Люди в нас ще не вміють домовлятись та працювати в унісон.

Кожна кооперація так чи інакше – це піраміда, де найбільше заробляє верхівка. Ми свою модель кооперації спаскудили ще на етапі ідеї створення кооперативного руху. Зараз у кожного кооперативу є директор, який «знімає вершки» і є сімейні ферми, які працюють з ранку до ночі у не найкращих умовах та заробляють копійки.

На сьогодні в нас кооперація непрозора, і не всі готові працювати за однаковими стандартами безпеки та гігієни. І така ситуація не тільки у молочному секторі, а й у всіх сферах сільського господарства.

Наведу як приклад постачальників зерна. Нещодавно закупляв зерно у одного з фермерів. Скажімо так, якість була невисокою, але воно потрібно було мені терміново, і я був вимушений його купити. Через деякий час у іншого купляю за тією же ціною, але набагато якісніше. На питання до першого «Чому ось так?» я отримав відповідь: «Ну ти б все одно купив, тому навіщо мені якось напружуватись і пропонувати щось краще?».

Тобто люди самі по собі не завжди готові працювати на перспективу, не те що у кооперації.

 

І наостанок. Які плани по розвитку на найближчий час?

 

Продовжувати розширювати виробничі потужності. Зараз планую ще закупити либединських теличок, веду переговори із нашим інститутом тваринництва про закупівлю сперми для запліднення, бо навіть в умовах війни я не планую відмовлятись від ідеї відновлення українського тваринництва та популяризації локальних порід корів.

 

Залишити відповідь